Ім’я Олександра Сергійовича Пушкіна стоїть поряд з іменами найвидатніших митців світу. Він відкрив перед літературою нові шляхи, збагативши культуру невичерпними зразками художньої майстерності.
Український народ свято шанує геніального поета, який був тісно
зв’язаний з українською культурою.
Перебування О.С. Пушкіна в Україні
співпадає з періодом Південного заслання поета (1820 – 1824 рр.)
Уряд Олександра
І вислав молодого автора за волелюбні вірші, в яких він оспівував полум’яний патріотизм,
висловлював палку віру в перемогу
“святой вольности”, засуджував і сатирично викривав царський уряд.
6 травня
1820 року кур’єрська поштова трійка увезла О.С.Пушкіна з Петербургу…Поет проїжджає через десятки селищ, через
міста Чернігів, Ніжин, Прилуки, Лубни, Кременчук…
У вересні 1820
року Пушкін прощається з Раєвськими і через Херсон, Миколаїв, Одесу прямує до
Кишинева, куди була переведена канцелярія генерала Інзова…
Кишинев О.С. Пушкіну спочатку не
сподобався. Маленький, брудний, він дивував поета глиняними хатами під
очеретяними дахами…Та саме в Кишиневі життя Пушкіна сповнене серйозним
читанням,
важливими бесідами й дискусіями, роздумами про майбутнє народу. Перебування Пушкіна в Кишиневі співпало з ростом революційного руху в деяких країнах: Іспаніі, Італіі, Греціі.
важливими бесідами й дискусіями, роздумами про майбутнє народу. Перебування Пушкіна в Кишиневі співпало з ростом революційного руху в деяких країнах: Іспаніі, Італіі, Греціі.
Поет гаряче вітав грецьких патріотів, які повстали
в 1821 році проти турецького панування, віршами «Война», «Гречанка», «Гречанка
верная, не плачь.» В Кишиневі Пушкін розпочав роботу над романом «Євгеній
Онегін.
Взимку 1820/21 року Пушкін, не дивлячись на
заборону, прибув до Києва. Величезне враження на
поета справили Софійський собор,Києво-Печерська лавра.
Пушкін
зацікавився подіями епохи Петра І, долею історичних постатей. Згодом враження, пережиті
поетом,лягли в основу сюжету поеми “Полтава”. Відвідання могили князя Олега надихнули
на створення “Пісні про віщого Олега”.
В Україні свято
шанують місця, пов’язані з іменем поета
Пам’ятники О.С.
Пушкіну встановлені в багатьох містах і селах: Алушті, Бахчисараї, Бердянську, Болграді, Гєнічеську, Глухові,
Гурзуфі,Дніпропетровську,Донецьку,Євпаторії,Жмеринці, Полтаві,Кам’янці,
Каховці, Києві, Кіровограді, Конотопі, Кременчуці, Маріуполі, Мелітополі,
Місхорі, Миколаєві, Одесі, Сімферополі, Тернополі,Ужгороді, Феодосії, Харкові,
Чернівцях, Шполі та ін.
Мало хто
знає, що О.С. Пушкін впродовж
1820-1824 років, подорожуючи по Україною, подолав 5760 км та
проїхав через 132 населені пункти,
з якими детально ознайомився.
О.С.
Пушкін особливо полюбляв мандрівки і ретельно до них готувався. Заздалегідь від
заводив „дорожные тетради”, куди записував усе цікаве і робив детальні
замальовки. Під час мандрівок він користувався матеріалами очевидців,
спогадами. У своїх записках він дає стислі, але дуже чіткі характеристики
місць, якими проїжджав. Зазначу, що проїжджав він повільно (кіньми) і мав
багато часу для осмислення. Багато творів О.С. Пушкіна, як і його рецензії, у
заголовках містили терміни „мандрівка”.
О.С.
Пушкін не лише ознайомився з культурною спадщиною України, а і створив ескіз карти України та дав
характеристику цього краю: „Климат там
мягок, земля плодородна; страна
в своей западной
части покрыта лесом. На юге тянутся огромные равнины, пересекаемые
широкими реками, где путешественник не встретит ни леса, ни холма”.
Першу мандрівку О.С. Пушкин здійснив
у 1820 році, коли
він 17 травня на
кур’єрській кінній трійці виїхав із Петербурга до Катеринослава (нині -
Дніпропетровськ). Він їхав до місця своєї роботи у канцелярії головного попечителя колоністів
Південного краю генерала І. Інзова.
З Україною він
розпочав знайомитися з
Чернігівщини (Добрянка, Чернігів, Ніжин, Прилуки). На
чернігівських землях він побачив
іншу країну, відмінну від метрополії. Замість брудних і ,... со скотским образом жизни русских
деревень”, він побачив чисті, з біленькими хатинками, села. Кругом чулася
мелодійна мова.
Чернігів його вразив
унікальними пам’ятками: Спасо-Преображенський (ХІ ст.),
Борисоглібський (ХІІ ст.),
Успенський (ХІІ ст.) собори та Іллінська (ХІІ ст.) церква.
На
другий день О.С. Пушкін потрапив до міста, на вулицях якого чулася мова різних
народів. Це був Ніжин (1078) –
міжнародний торговельний центр.
Місто було висококультурним центром – діяло три гімназії, 18 повітових училищ,
88 церковно-парафіяльних та понад 40 приватних шкіл і пансіонатів. О.С. Пушкін
був свідком відкриття Гімназії вищих наук (1820).
Далі його
шлях пролягав Полтавщиною (Пирятин, Лубни,
Хорол, Кременчук). У Кременчуці
він вперше побачив величний Дніпро. Річка поета зачаровувала і
він з особливом захопленням виклав це у поемі „Руслан і Людмила”.
Тут
він переправився через Дніпро і прибув до Катеринослава. Місто його не вразило.
Місто лише забудовувалося. Нагадаю, що у 1784 році Катерина ІІ
надала місту статус губернського
і будівництво його
було перенесено з лівого берега Дніпра на правий. Околиці
міста і острови на Дніпрі Катерина ІІ подарувала графу Потьомкіну, який пізніше
став намісником Новоросії.
Г.
Потьомкін вважав, що Катеринослав повинен стати центром Нового краю, третьою
столицею імперії, одним з найбільших і найкрасивіших міст Росії. Він запросив
кращих архітекторів, але його мрії не здійснилися. Місто залишилося невеликим,
вулицями якого бродили тварини та у калюжах лежали свині. Таким його побачив
О.С. Пушкін. Лише після побудови у 1884 році залізниці, місто почало швидко
розвиватися.
У
місті поет прожив декілька днів і з дозволу генерала І. Інзова приєднується до
обозу генерала м. Раєвського, який
подорожував з сім’єю на
Кавказ. Шлях екіпажів пролягав правим берегом Дніпра до Олександрійської
фортеці (нині – Запоріжжя).
Мандрівники милувалися надзвичайним звуженням Дніпра біля
Кодацького порогу, де вода спадала вниз з гучним та страшним шумом. Особливе
відчуття страху у мандрівників було біля порогу Ненаситецький
(Ненаситець, Дід), де вода особливо була небезпечна і часто забирала не лише човни, але і самих човнярів, які
волоком перетягували їх тут. Поїздка берегом Дніпра
дозволяла мандрівникам спостерігати
за вмілими діями віслярів, які перетинали усі дев’ять порогів (Кодацький,
Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський,
Лишній, Вільний) і приставали до острова Хортиця. Біля
Хортиці через Кічкаську переправу
екіпажі переправились на лівий берег Дніпра.
О.С.
Пушкін слухав розповіді про походи київських князів, які збиралися тут, щоб йти
на половців чи на битву з татарами на річці Кальці. Він дізнався, що візантійський імператор
Костянтин Багрянородний знав про Хортицю під назвою „острів Св. Георгія”.
Про
враження О.С. Пушкіна і м. Раєвського
відомо зі спогадів останнього: „Здесь Днепр (о. Хортица) только что перешел
свои пороги; посреди его каменные острова с лесом; весьма возвышенные берега
также местами лесные, словом, виды
необыкновенно живописные; я мало видел в своем путешествии, кои мог бы сравнить
с оными”.
О.С. Пушкін сидів під столітніми дубами, під якими ішла
торгівля та приносили вдячні жертви богам. Про особливе враження
на О.С. Пушкіна від столітніх дубів читаємо в поемі «Руслан і Людмила”:
У
лукоморья дуб зеленый;
Златая
цепь не дубе том:
И
днем и ночью кот ученый…
Відносно
дуба О.С. Пушкин відмічав і у інших поезіях:
Гляжу
ль на дуб уединенный,
Я мыслю: патриарх лесов
Переживет мой век забвенный,
Как пережил он век отцов.
Краса
Дніпра з його неперевершеними притоками, островами та розпо-
віді старожилів
надихнули поета на створення поеми „Брати-розбійники”. Від Хортиці маршрут мандрівників пролягав
до Маріуполя (Комишуваха, Оріхів, Кінські Роздори, Більянка, Мангуш).
Безкраї степи та багаті
рибою річки (Конка, Орель, Молочна, Берда) були предметом вражень. Отари овець
тонкорунних порід випасалися в економіях Кочубея, Воронцова, Франка,
Бродського. Про українські
багатства Кочубея написав О.С. Пушкін у поемі „Полтава”:
Богат и славен Кочубей,
Его луга необозримы;
Там табуны его коней
Пасутся вольны не хранимы.
Про
красу Українських червневих ночей поет писав:
Тиха
украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Серебристых тополей листы.
Подальший
шлях О.С. Пушкіна з Маріуполя пролягав берегом Азовського моря до Таганрога і
далі – річка Дон та Кавказ. Частину
поїздки мандрівники провели знаменитим Муравським шляхом, який прямував з
кримського Перекопу на землі Брянщини та Курщини. Цей шлях йшов по водорозділу
приток річок Дніпра, але не перетинав жодної з них. Цим шляхом татари постійно
нападали на Україну. Екіпажі мандрівників
постійно оминали валки
чумаків, а їх шлях часто пересікали табуни диких
тарпанів, стада косуль, сайгаків. Це було Дике поле, місця козацьких звитяг .
Зустріч з річкою Дон
О.С. Пушкін змалював так:
Блеща средь полей широких,
Вон он льется!...Здравствуй, Дон!
От сынов твоих далеких
Я привез тебе поклон.
З
Кавказу О.С. Пушкін повертається на Україну, перетнувши Керченську протоку і
ступивши на землі Криму, відмічає: „Из Азии переехали мы в Европу на корабле”. О.С. Пушкін знайомився
з пам’ятниками Керчі, Кафи, Гурзуфа, про що написав: „Проснувшись, увидел
картину пленительную: разноцветные горы сияли; … тополи, как
зеленые колонны, стройно возвышались…, справа огромный Аю-Даг…, а кругом синее,
чистое небо, и светлое море, и блеск и воздух полуденный…”
Про
свої кримські враження О.С. Пушкін згадує у статті „Уривок із
листа до Д.” Природа Криму настільки
вразила поета і
надала наснаги, що він думав лише
віршами. У Гурзуфі О.С. Пушкін закінчив поему „Кавказький бранник”.
У
Криму О.С. Пушкін знайомиться з Бахчисараєм. Атмосфера ханського палацу,
перекази про Манглі-Гірея та полонену Марію Потоцьку особливо вплинули на
поета, що зумовило написання поеми „Бахчисарайський фонтан”.
У
кінці вересня 1920 року О.С. Пушкін полишає Крим і направляється до Одеси
південною частиною України (Чаплинка, Каховка, Херсон, Миколаїв). Місто кораблів – Миколаїв розміщувався
на лівому березі великого і красивого Бузького лиману, на півострові , при
злитті рік Південного Бугу та Інгулу. Ширина лиману сягала біля двох
кілометрів. Миколаїв називали „джерельним містом” за велике скупчення джерел,
особливо на правому березі Бугу. Місто розпочало життя з дачі Фабрі, яку
перейменовано у Спаськ. Засновник міста Потьомкін розчистив сильні джерела у
Спаську, воду яких по жолобах направив до фонтанів новозбудованого палацу і
альтанки у турецькому стилі. Приїжджі іноземці стверджували, що це урочище за
своєю красотою і мальовничістю перевершує уславлені європейські куточки. У всій
красі це урочище спостерігав і О.С. Пушкін.
З
Одеси через Дальник, Кучурган, Тираспіль О.С. Пушкін направляється до Кишинева,
куди переїхала канцелярія генерала
І. Інзова, який був призначений
намісником у Бессарабії.
О.С.
Пушкін їхав відомим Молдавським (Покутським) шляхом, який направлявся до
Молдавії, Прикарпаття і Львова. Від
місцевих жителів поет
дізнався про грабіжницькі набіги татар цим шляхом та про славні сторінки
козацького життя. Початок
поїздки припадає на вересень і початок жовтня, коли навколо шляху селяни
збирали урожай та готувалися до зимівлі.
У листопаді
О.С. Пушкін отримав
дозвіл від І.
Інзова поїхати до маєтку
Раєвських-Давидових у Кам’янку. Його поїздка проходила відомим Кічманським
шляхом, який відокремлювався від Чорного (Шпаків, Чорна-Усла) шляху.
Поет проїхав Дубосари,
Балту, Ольвіопіль, Лису Гору, Піщаний Брід, Злинку,
Новомиргород, Баландіно. Переправляючись Кучманською
переправою через Південний
Буг (Ольвіопіль – нині
Первомайськ Миколаївської області), О.С.
Пушкін спостерігав за річкою, яка належала козакам. Козаки
її називали „Славною”. Тут знаходилися
рибні заводи козаків (гарди на Бузі).
Буг був у цьому місці таким же красивим, як і Дніпро. На цьому проміжку він мав
21 поріг з найбільшим Запорізьким порогом.
Очевидець
часів мандрівки О.С. Пушкіна так описав цей поріг: „Цей поріг – зовсім не те, що на Дніпрі.
Уявіть собі велетенську скелю, висотою саженів близько п’ятнадцяти, шириною
саженів близько десяти, яка, наче штучний міст, перекинута з одного берега на
другий, - це й буде Запорізький поріг на Бузі. Вода, що несеться по річці,
зустрівши на своєму шляху незбориму перепону у вигляді Запорізького порога,
кидається праворуч і ліворуч, в обидва береги, розмиває для себе невеликі
жолоби поміж скель і з жахливим ревінням поривається вперед. Для повної картини
уявіть ще собі величезну скелю, втричі вищу за ту, що простяглася впоперек
річки, яка стоїть з лівого берега Бугу напроти самого порога і носить назву
Протичанської скелі (40 км). З неї, як з висоти пташиного польоту,
відкривається пречудовий вид на всю страшну пучину, яка називається Запорізьким
порогом”.
О.С. Пушкін проїжджав біля географічного центру території
України (Добровеличівка Кіровоградської області) та знаменитим скіфським чотирикутником,
в межах якого захований котел, який був виготовлений із кінчиків стріл скіфських воїнів.
У
Кам’янці О.С. Пушкін долучився до декабристів, членів „Південного товариства”. Козацький дух вольності, здобутки козаків та
їх ідеї були впливовими не лише
на українську інтелігенцію, але і на російську.
До
середини березні 1821 року поет перебував у Кам’янці. Разом з господарями поет
вирушив до Києва (Сміла, Городище, Корсунь, Богуслав, Гребінки, Васильків,
Віта) на контрактовий
ярмарок (січень-лютий). Враження від центральних районів України та
Києва поет виклав у поемах „Полтава”, „Гавріліада” та вірші „Пісня про віщого
Олега”.
У
грудні місяці 1921 року О.С. Пушкін мандрував півднем Бессарабії (у маєток
підполковника І. Ліпранді). Він проїхав ряд населених пунктів (Бендери,
Каушани, Акерман, Шабо, Татарбунари, Ізмаїл, Болград). Він не лише ознайомився
з історією цього краю, але і вніс корективи у опис Бучацького степу, який було
вперше зроблено Моро де Брозе (1711).
У листопаді 1822 р. О.С. Пушкін зробив другу мандрівку до
Кам’янки, але дещо іншим шляхом (Сміла,
Шпола, Звенигородка, Тальне, Умань, Гайсин, Брацлав, Тульчин, Овідіопіль, Балта,
Дубосари). При цьому він зробив велике коло, щоб детальніше
ознайомитися з Україною. У Тульчині О.С. Пушкін спеціально зустрівся з П.
Пастелем, відомим діячем декабристського руху в Україні.
З
липня 1823 року О.С. Пушкіна переводять на службу до Одеси, у розпорядження
Новоросійського генерал-губернатора графа м.
Воронцова. Майже рік поет жив у цьому місті. Місто та море справили велике враження
на поета, що знайшло відображення у багатьох його творах. Це, перш за все,
віршований роман „Євгеній Онєгін”, особливо розділ „Уривки із мандрівок
Онєгіна”. Між О.С.
Пушкіним і м. Воронцовим не склалися
стосунки і поета перевели до батьківського маєтку. У кінці липня 1824 року поет
залишає Одесу і прямує через Бобринець, Компаніївку, Єлисаветград (нині -
Кіровоград) до Кременчука і далі
знайомою дорогою (Хорол, Пирятин, Ніжин, Чернігів, Добрянку) за межі України.
15 серпня 1824 року О.С. Пушкін
попрощався з Україною. Подальший період заслання поет (до 1826 року) провів у
маєтку батька с. Михайлівське (Псковщина).
Слід зазначити, що молоді роки (21-25 років) перебування
О.С. Пушкіна в Україні були сприятливими для відчуття ним ідей визвольної
боротьби козаків, високої української культури, краси краю. Він навіть думав
віршами, насиченими українською культурою. В Україні він написав кращі свої
вірші, поеми „Руслан і Людмила”, „Кавказький бранець”, „Брати-розбійники”,
„Бахчисарайський фонтан”, роман у віршах „Євгеній Онєгін”. Він розпочав у
Одесі, а потім закінчував у Михайлівському поему „Цигани”, трагедію „Борис
Годунов” та віршовану повість „Граф Нулін” тощо. Все це було написано під впливом
реального баченого в Україні, козацького волелюбства та дружби з декабристами.
Найбільш волелюбні мотиви поет
висловлює у поемі „Кавказький бранець”, а ідею свободи та
моральну вищість людини з народу над внутрішнім пустим самозвеличенням – у
„Циганах”.
Поєднання
мотивів романтичного і героїчного являє поема „ Полтава”, а значення народу і
його роль в історичному процесі висвітлює трагедія „Борис Годунов”.
По-різному
можна ставитися до творчості О.С. Пушкіна, особливо українській
інтелігенції. Це перш за все за його ставлення до Мазепи у поемі „Полтава”. Слід перенестися у той
час, коли жив О.С. Пушкін і на яких ідеях він виховувався. Це Полтавська битва
та війна 1812 р. Битва під Бородіно була ганьбою Росії, про що відзначають
фахівці всіх країн, але і донині все подається звеличено.
О.С.
Пушкін був передовсім людиною, якій властиво помилятися та не в усьому
розумітися.
Т.
Г. Шевченко любив твори О.С. Пушкіна, вірші цитував напам’ять. Про знайомство з
творами поета, Т. Г. Шевченко згадував у щоденнику. В його повістях і листах
зустрічаються посилання на Пушкіна. До творів Пушкіна Т.Г. Шевченко звертався і
як художник (акварель-ілюстрація до „Полтави”). Слід
зазначити, що становлення великого російського поета відбувалося під
безпосереднім впливом його перебування в Україні та глибоким ознайомленням з
культурою та побутом українського народу.
С.К.
Рудик, академік
Багато
років тому, будучи в Одесі, я звернула увагу на меморіальну дошку на будівлі
колишнього Ришельєвського ліцею на Дерібасівській. Вона свідчила, що тут у 1825
році викладав великий польський поет Адам Міцкевич. Але не тільки з Одесою
пов’язаний український період у житті А. Міцкевича — Київ, Харків і Крим також
залишили свій слід у житті та творчості польського поета.
Народився
Адам Міцкевич 24 грудня 1798 р. на хуторі Заосьє під м. Новогрудком (на кордоні
Мінської губернії). У цьому містечку тривали нескінченні суперечки його
мешканців різного віросповідання про те, хто був засновником їхньої
стародавньої православної Борисоглібської церкви — Ярослав Мудрий чи Святий
Володимир, хреститель Русі. Не хочу вдаватися в містику, але все ж таки це — як
«нитка долі», що привела згодом А. Міцкевича на Україну.
Адам Міцкевич здобув чудову філологічну освіту в Віленському університеті
(нині м. Вільнюс), що був тоді великим центром польської культури. Поетичний талант і бунтарський дух великого поета почали проявлятися ще в
стінах університету. Перші два збірники його творів побачили світ у Вільно в
1822 — 1823 рр. У передмові до першого з них А. Міцкевич підкреслив своє
поетичне кредо: романтизм, народність, історизм. Це було свіжим віянням у
польській літературі, становленням нової епохи в її розвитку.
Прагнення
до свободи, боротьби з пригнобленням і приниженням польського народу російським
самодержавством (Польща на той час стала жертвою поділів і переживала важкі
роки втрати своєї незалежності) вилилося в активну участь молодого поета в
політичних зібраннях і таємних студентських патріотичних товариствах. Його «Ода
до юності» (написана в 1820 р., опублікована пізніше) стала своєрідним гімном для
польської молоді, котра прагнула до боротьби за незалежність. Коли почалися
пошуки учасників «недозволених» студентських товариств, добралися і до молодого
польського поета, хоча А. Міцкевич давно вийшов з університетських стін і
працював вчителем гімназії в місті Ковно (нинішній Каунас). Врятувало мовчання
товаришів, які його не виказали. Проте підозрілого вчителя взяли «на замітку»,
а далі пішли арешт і відправка до Петербурга за призначенням «в системі
міністерства народної освіти до віддалених місцевостей».
Такою
«віддаленою місцевістю» виявився південь України — Одеса. Про це можна було
тільки мріяти! Цьому засланню сприяли нові друзі поета — Міцкевич як
особистість із його передовими поглядами та поетичним талантом незмінно
користувався симпатією прогресивних і талановитих людей, із якими йому випадала
доля зустрічатися. Серед них були й майбутні декабристи: К. Рилєєв та О.
Бестужев, із якими він подружився в Петербурзі. Дорогою до Одеси взимку 1825 р.
Адам Міцкевич відвідав Київ, побувавши на знаменитому київському Контрактовому
ярмарку. У листі до свого польського приятеля 5 лютого 1825 р. Міцкевич писав
про приїзд до Києва, що здоровий і перебуває в хорошому настрої. Ще б пак!
Зимові київські «Контракти» слугували місцем відмінної конспірації для
політичних, заборонених владою зустрічей. По суті, через Київ здійснювався
зв’язок Польського патріотичного товариства з декабристами, які готували
повстання проти самодержавства. У Києві Адам Міцкевич мав можливість зустрітися
з революційно налаштованими людьми, а також познайомитися з історичними
визначними пам’ятками найкрасивішого міста на Дніпрі, побувати в святій Лаврі,
в селі Стеблеве на Київщині. У своєму творі «Пан Тадеуш» він згадує Україну:
«Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав, що сотню панночок і сотню хлопців бравих
ховала в холодку при танцях і забавах, як вечір повивав блакитноводу Рось»
(переклад М. Рильського).
А попереду
була Одеса. Галасливе, різномовне портове місто, пов’язане торговими шляхами з
усім Середземномор’ям, влітку 1825 року стає центром політичної діяльності
південців. Як до Києва на зимові «Контракти», так і до Одеси того літа почали
з’їжджатися революційно налаштовані проти самодержавства конспіратори. Адам
Міцкевич приїхав до Одеси з Києва 17 лютого 1825 р., фактично змінивши О.
Пушкіна, засланця з Одеси до Михайлівського в серпні 1824 р. При собі він мав
листа від К. Рилєєва до одного поета-однодумця — своєрідну політичну
рекомендацію для входження в коло південних вільнодумців. У листі були слова:
«... Міцкевич до того ж — поет — улюбленець нації своєї». В Одесі поет став
володарем дум передової інтелігенції. Як згадували його сучасники, Адам
Міцкевич вирізнявся розумом, витонченістю манер, ввічливістю й умінням вести
розмови як у світських салонах, так і за приятельським столом. Але царський
розшук не дрімав: до нового викладача Ришельєвського ліцею приставили
спостерігача — відомого в ті часи генерала І. Вітта. Саме він організував
стеження за декабристами й О. Пушкіним на півдні. Таємний агент імператора,
Вітт займав невинну посаду опікуна Ришельєвського ліцею. Розігруючи з себе
«заступника» засланого польського поета, саме Вітт організував його подорож
Кримом у липні 1825 року.
Розкішна
кримська природа зачарувала поета-романтика. Міцкевич уперше побачив гори і був
приголомшений їхньою величчю. Це сприяло його поетичним імпровізаціям. Так
з’явилися знамениті «Кримські сонети», серед яких «Чатирдаг», «Алушта вночі»,
«Бахчисарай».
Жорстоке придушення
повстання декабристів, доля його друзів — Рилєєва, Бестужева — глибоко ранили
душу поета. І хоча А. Міцкевичу вдалося уникнути суду у справі декабристів, із
якими він підтримував зв’язок на Київщині та в Одесі, реальна можливість арешту
як дамоклів меч нависла над поетом. Єдиним виходом була еміграція за кордон.
Отримати закордонний паспорт політичному засланцеві допомогли друзі.
15 травня 1829 р. Адам Міцкевич, прощаючись із друзями, виїжджає, думаючи, що на деякий
час, але виявилося — назавжди... Попереду була свобода від вічного
переслідування, але і гіркота перебування далеко від Батьківщини.
Це була весна 1829 р. А восени того самого року Павло Енгельгардт
приїжджає до Вільно разом із п’ятнадцятилітнім Тарасом Шевченком. Тут у
Віленському університеті кріпосний юнак дізнається про судовий процес над
членами таємних студентських патріотичних товариств, активним учасником яких
був польський поет Адам Міцкевич. Тарас Шевченко знав польську мову, якій
навчив його поляк Ян Душовський, управитель маєтку Енгельгардта. Майбутній
український геній захопився поезією А. Міцкевича, читав його в оригіналі,
багато знав напам’ять. Доля не звела двох чудових поетів. Проте Великому
Кобзарю в 1848 році вдалося передати Адаму Міцкевичу поему «Кавказ» на знак
солідарності та заочної дружби. Це важливе доручення й виконав М. Савич,
вручивши «особисто в руки» (як просив Т. Шевченко) безцінний подарунок з
України польському поету в Парижі.
Підступна
хвороба (холера) обірвала життя поета-борця в Константинополі 26 липня 1855
року. В Україні пам’ятають перебування Адама Міцкевича, шанують його пам’ять. У
Києві є вулиця імені прославленого польського поета. На одній із площ Львова
височіє витончений пам’ятник поету-романтику. Важко знайти любителя світової
художньої класики, в домашній бібліотеці якого не стояв би томик поезій Адама
Міцкевича в перекладах або в оригіналі. Перекладали його вірші, балади та поеми
знамениті літератори, серед яких і українські поети та прозаїки: Петро Гулак-
Артемовський, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Павло Тичина,
Микола Бажан. Починав працювати над перекладом творів Адама Міцкевича
українською мовою й Тарас Шевченко.
Поезія
Адама Міцкевича надихнула і видатних композиторів — Михайла Глінку та Миколу
Лисенка, які написали музику на тексти творів Співця Свободи.
Земля без меж, вітри, рівнини,
Лісів
там тіні старовинні
Й
незмірна неба височінь.
Пливуть
тобі назустріч села
І
знов зникають вдалині,
Немов
прожиті щойно дні
Чи
пісня дзвонів невесела.
Такою
побачив Україну Райнер Маріє
Рільке у 1900 році. Саме тут, на цій землі, він знайшов жаданий приклад гармонійного єднання людей і природи, стихій
і Бога.
Рільке мав великий вплив на модерну поезію різних народів, у тому числі й
на українську.
Враження Рільке з відвідин України 1899 і 1900 років позначилися на
циклі «Книга про чернече життя», збірці «Часослов», як також на книжці коротких
розповідей «Про Господа Бога та інше» (1900) (передусім два
оповідання з української тематики — «Як старий Тимофій умирав співаючи» та
«Пісня про правду»).
Враженнями цієї подорожі навіяні вірші
Рільке з «Книги про паломництво» (зокрема, поема «Карл XII, шведський король, їде степами України»).
Зацікавившися тоді «Словом о полку Ігореві», Рільке переклав
його у 1902—1904 рр. (опубліковане
1930 року).
Твори Рільке перекладали українською
мовою Микола Зеров, Микола Лукаш, Майк Йогансен, О. Луцький, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Михайло Орест, Р. Курінна, О. Зуєвський, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Василь Стус, Мойсей Фішбейн, Б.-І. Антонич та інші.
Окремою збіркою вийшли переклади
Р. Б. Кравцева під назвою «Речі й образи» (1947).
Про Рільке й Україну писали Євген-Юлій Пеленський (1935) й Олекса Ізарський (1952).
Двічі Рільке побував в Україні. Перша
подорож у 1899 році розбудила в поета інтерес до історії Київської Русі, а
також до козацької доби, в яких він вбачав витоки історії великого народу.
Рільке був глибоко вражений Софійським собором і Києво-Печерською Лаврою, їй
він присвятив кілька поезій і найбільш захоплено розповідав про свої враження
від неї. У Лаврських печерах Києва поет побував кілька разів. «Сьогодні кілька
годин мандрував підземними ходами. Це найсвятіший монастир... В моїх руках
палаюча свіча. Я пройшов усі ці підземелля раз на самоті, раз із людьми». Пошук
духовного проводиря, виразника народного духу приводить Рільке до Канева на
могилу Тараса Шевченка.
Збереглися
відомості про інтерес Рільке і до Миколи Гоголя, особливо імпонували
австрійському поетові зв'язки творчості Гоголя з українською національною
традицією та історією України.
Дух
України, її сутність виявилися у творчому спадку Рільке: це і переклади, і
мистецтвознавчі статті, вірші і прозові твори, навіяні перебуванням на
українській землі.
Серед перекладів вирізняється «Слово
про Ігорів похід», над яким Рільке працював кілька років. Роботу було завершено
у 1904 році. Й на сьогодні цей переклад, здійснений Р. М. Рільке, вважається
найкращим з німецькомовних.
Зацікавившись українським фольклором, Рільке написав два оповідання,
вміщені до «Казок про любого Бога». Це «Пісня про Правду» та «Як старий Тимофій
співав помираючи». Рільке добре вивчив українські народні пісні, особливо
захопився піснями про козаччину, і вони послужили йому матеріалом для його
«Пісні про Правду».
Коментарі
Дописати коментар